Субота, 19.01.2019, 22:14
Вітаємо Вас Прохожий | RSS
Пошук
Вхід
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Правові основи боротьби з тероризмом

Правову основу боротьби з тероризмом становлять Конституція України, Кримінальний кодекс України, цей Закон, інші закони України, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом, 1977 p., Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом, 1997 p., Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму, 1999 p., інші міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, укази і розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України.

У статті 2 Закону надається перелік джерел, що становлять правову основу боротьби з тероризмом в Україні. Критерієм будови цієї основи виступає юридична сила нормативних актів. Утім, законодавча техніка сучасних нормативно-правових актів не передбачає перерахування точного переліку цих документів, оскільки вони змінюються як з часом, так і з'являються нові. Відтак, постає логічне запитання про пріоритет тих актів, що прямо зазначені в статті, і тих які можна віднести до категорії «а також інші закони України». Більше того, на нашу думку, перелічення конвенцій є не раціональним шляхом, оскільки не всі конвенції Україна ратифікує: до деяких вона лише приєднується у деяких частинах, до деяких приєднується із застереженням. Більше того, сам перелік конвенцій, що регулюють суспільні відносини у сфері боротьби з тероризмом, постійно розширюється. Прикладом цьому є Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядер-ного тероризму, яку було підписано у Нью-Йорку 14 вересня 2005 року і ратифіковано Україною 15 березня 2006 року, тобто майже три роки після прийняття Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Відтак, цей документ також становить правову основу боротьби з тероризмом в Україні, однак про це не зазначено у ст. 2.
1. Конституція України
Головним правовим джерелом традиційно виокремлена Конституція України як Осно-вний Закон. У системі положень Конституції 1993 року можна зазначити такі норми, що порушують питання боротьби з тероризмом:
1)    основи конституційного ладу, зокрема проголошення людини, її прав і свобод вищою соціальною цінністю, а їх визнання, дотримання і захисту — обов'язком держави;
2)    заборона створення і діяльності громадських об'єднань, цілі або дії яких спря-мовані на насильницьку зміну конституційного ладу і порушення територіальної цілісності України, підрив безпеки держави, створення збройних формувань, не   ^ передбачених чинним законодавством України, розпалювання соціальної, расової, національної і релігійної ворожнечі;
12 Долгова А. Конкретизация понятия терроризма в криминологических целях // Уголовное право. — 2003. — № 2. — С. 103.
3)    проголошення права на життя, невідчужуваного і такого, що належить кожному;
4)    державний захист прав і свобод людини і громадянина.
2.    Кримінальний Кодекс України
Важливим компонентом правової основи виступає Кримінальний кодекс України. Нині відповідальність за вчинення тероризму в КК України не передбачено. Втім, у ст. 258 цього Кодексу встановлено відповідальність за вчинення терористичного акту. 21 вересня 2006 року до Кримінального кодексу України було внесено зміни щодо відповідальності за вчинення терористичного акту і доповнено статтями 258і (Втягнення у вчинення терористичного акту), 2582 (Публічні заклики до вчинення терористичного акту), 2583 (Створення терористичної групи чи терористичної організації), 2584 (Сприяння вчиненню терористичного акту).
До терористичних злочинів законодавець також включив злочини, відповідальність за які передбачена у статтях 112, 147, 258 — 260, 443, 444 КК України.
Цікавою є позиція законодавця, яка включила ці злочини до різних глав КК України. Така позиція законодавця відображає системний характер тероризму, оскільки він посягає і на основи національної безпеки, і на громадський порядок, і на мир та безпеку людства.
3.    Закон України «Про боротьбу з тероризмом»
Включення Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до правової основи є ло-гічним, оскільки цей правовий акт безпосередньо спрямований на регулювання суспільних відносин, що виникають у сфері боротьби з тероризмом.
4.    Інші закони України
Інші закони України також розглядаються окремим компонентом антитерористич-ного законодавства і мають власний предмет правового регулювання у сфері боротьби з тероризмом. Безпосереднє виявлення цього положення можна спостерігати при розгляді компетенції суб'єктів боротьби з тероризмом, де передбачається участь різних відомств, які мають власне законодавче поле діяльності.
Нарівні з цим, до категорії інших законів також можна віднести і нормативні акти, що ратифікують міжнародно-правові документи про боротьбу з тероризмом (наприклад, Закон України від 16 березня 2006 року «Про ратифікацію міжнародної Конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму», підписану від імені України 14 вересня 2005 року в Нью-Йорку. Особливість цих законів полягає у тому, що вони визнають необхідність взяття Україною на себе додаткових зобов'язань у сфері боротьби з тероризмом.
Теоретично можна говорити про необхідність існування ще однієї групи законів, які можуть бути включені до категорії інші закони — це закони, що доповнюють антите-рористичне законодавство нормами щодо протидії різним терористичним або екстремістським злочинам. Утім, поки, на жаль, в Україні таке законодавство відсутнє. Наприклад, у Росії функціонує цілий ряд нормативних актів даної групи, серед них можна назвати Федеральні закони «Про зброю» від 13 грудня 1996 року та «Про протидію екстремістській діяльності» від 25 липня 2002 року.
5.    Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом
Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом було підписано 27 січня 1977 року, від імені України — 8 червня 2000 року, ратифіковано — 17 січня 2002 року. Вона складається із 16 статей.
Прийняття Конвенції було зумовлене декількома причинами: 1) прагненням реалізації більш тісного союзу між членами Європейського Союзу; 2) усвідомленням збільшення тривоги за зростаючу кількість вчинених терористичних актів; 3) бажанням, щоб були вжиті ефективні заходи з метою усунення можливості позбутися покарання особами, які вчинили терористичні акти; 4) впевненістю у те, що видача злочинців іноземній державі є особливо ефективним засобом для досягнення подібного результату.
Відтак, основний зміст конвенції становлять положення щодо видачі осіб, які вчинили терористичні акти.
Цікавим є той факт, що у цій Конвенції відсутнє визначення поняття тероризму, як того вимагає догматичний підхід, виходячи з назви. У Конвенції акцент робиться на стільки на тероризм, скільки на ті правопорушення, які не можуть бути визнані скоєними з політичних мотивів, а отже, належать до предметної сфери Конвенції. Отже, можна припустити, що з огляду на окреслений перелік правопорушень, які не можуть бути від-несені до політичних, тероризмом відповідно до даної Конвенції визнаються:
1) правопорушення, що стосуються застосування Конвенції про боротьбу зі зло-чинним захопленням літальних апаратів, підписаній у Гаазі 16 грудня 1970 року; 2) правопорушення, що належать до застосування Конвенції про боротьбу зі злочинними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, підписаній у Монреалі 23 вересня 1971 року; 3) тяжкі правопорушення, що полягають у замаху на життя, тілесні цілісність або свободу людей, що мають право міжнародного захисту, включаючи дипломатичних представників; 4) правопорушення, що містять захоплення заручників або незаконне позбавлення волі; 5) правопорушення, що містять використання бомб, гранат, ракет, автоматичної вогнестрільної зброї, бандеролей або посилок з небезпечними вкладеннями, співрозмірно з тим, наскільки подібне використання становить небезпеку для людей; 6) спроба вчинення одного з вищезазначених правопорушень або участь як співучасника особи, яка вчиняє або намагається вчинити подібне правопорушення.
Цікавими також є положення статті 5 Конвенції, в якій зазначено на неможливість інтерпретації положень цього документа як обставини видати злочинця іноземній державі, якщо держава має серйозні підстави вважати, що особу, яку видадуть, буде піддано переслідуванню або покаранню з міркувань раси, національності або політичних поглядів. Відтак, фактично держава залишає за собою право на видачу, а отже, остання є не стільки обов'язком, скільки преференцією держави, її можливістю продемонструвати свою вагу у міжнародних відносинах і ставлення до окремої держави зокрема.
У цілому слід зважати на той факт, що здебільшого така конвенційна спрямованість не стільки на тероризм, скільки на окремі форми його прояву була зумовлена поширеними у той час фактами захоплення заручників, угону літаків, а відтак і необхідністю розв'язання проблеми з екстрадиції злочинців.
6. Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом
Міжнародну Конвенцію про боротьбу з бомбовим тероризмом було прийнято Ге-неральною Асамблеєю ООН 15 грудня 1997 року. 29 листопада 2001 року Україна приєдналася до цієї Конвенції з такими застереженнями: «Положення пункту 2 ст. 19 не виключає здійснення Україною власної юрисдикції щодо членів збройних сил держави та переслідування у разі незаконності їхніх дій. Тією мірою, в якій такі дії не регулюються іншими нормами міжнародного права, матиме застосування ця Конвенція». Україна здійснює юрисдикцію щодо злочинів, зазначених у ст. 2 Конвенції, у випадках, перед-бачених пунктом 2 ст. 6 Конвенції.
Структура Конвенції складається з 24 статей.
У ст. 1 дається визначення таким поняттям, як: державний або урядовий об'єкт, об'єкт інфраструктури, вибуховий або інший смертоносний пристрій, збройні сили держави, місця загального користування, система громадського транспорту. У ст. 2 зазначено, що саме розуміється під бомбовим тероризмом. Зокрема, вчинення яких дій може підпадати під юрисдикцію даної Конвенції.
Зокрема, зазначається, що будь-яка особа вчиняє злочин за змістом Конвенції, якщо вона незаконно і навмисно доставляє, поміщає, приводить в дію або спричиняє вибух вибухового або іншого смертоносного пристрою у межах місць користування державного або урядового об'єкта, об'єкта системи транспорту або об'єкта інфраструктури, або таким чином, що це проти них: а) з наміром смерті або серйозного каліцтва; або Ь) з наміром здійснити значне руйнування таких місць, об'єкта або системи, коли таке руйнування може завдати серйозного крупного економічного. Будь-яка особа також вчиняє злочин, якщо вона намагається вчинити який-небудь зі злочинів, зазначених у пункті 1 ст. 2. Будь-яка особа також вчиняє злочин, якщо вона: а) бере участь як співучасник у вчиненні якого-небудь із злочинів, зазначених в пунктах 1 або 2 статті; або Ь) організовує інших осіб або керує ними з метою вчинення будь-яких злочинів, зазначених у пунктах 1 або 2 статті; або с) будь-яким іншим чином сприяє вчиненню одного або більше злочинів, зазначених в пунктах 1 або 2 статті, групою осіб, що діють з метою; таке сприяння має виявлятися умисне або в цілях підтримки загального характеру злочинної діяльності, або мети групи, чи з усвідомленням наміру групи вчинити відповідний злочин або злочини.
Цікавими є положення ст. 5, в якій зазначається, що кожна держава-учасник вживає таких заходів, які можуть виявитися необхідними, зокрема у відповідних випадках у сфері внутрішнього законодавства, для забезпечення того, щоб злочинні діяння, що підпадають під дію даної Конвенції, зокрема спрямовані або розраховані на створення обстановки терору серед населення, групи або конкретних осіб, ні за яких обставин не підлягали ви-правданню за якими-небудь міркуваннями політичного, філософського, ідеологічного, расового, етнічного, релігійного або іншого аналогічного характеру і призначалося по-карання згідно зі ступенем їх тяжкості.
У статтях 6 — 7 йдеться про заходи, що їх вживає держава у разі виявлення осіб, причетних до скоєння правопорушень, на які зазначено у Конвенції. Також у даних статтях передбачений механізм взаємного інформування про затримання осіб, щодо яких визначено юрисдикцію тих чи інших держав.
У статтях 9 — 12 передбачено механізм екстрадиції, умови її здійснення. Відповідно до правил конвенціональної нормотворчості зазначено, з одного боку, на недопустимість відхилення прохання про видачу на тій підставі, що вона стосується політичного злочину або злочину, пов'язаного із політичним злочином, або злочину, що його викликано полі-тичними мотивами. З іншого — вказується на відсутність підстав, що можуть покладати зобов'язання до видачі, якщо держава, яка затримала злочинця, має достатні та вагомі причини припускати, що видача може спричинити судове переслідування або покарання такої особи з причини його раси, віросповідання, громадянства, етнічного походження або політичних переконань, або що задоволення даного прохання спричинить шкоду становищу такої особи з будь-якої із зазначених причин.
У статтях 13 — 14 визначені права осіб, затриманих у зв'язку із вчиненням ними злочинів, відповідальність за які передбачена у Конвенції.
У статтях 15 — 19 йдеться про умови та форми співробітництва держав у поперед-женні злочинів, зазначених у ст. 2 Конвенції. При цьому закріпленні можна акцентувати увагу на тому, що у ст. 17 визначені принципи боротьби з бомбовим тероризмом: суверенна рівність, територіальна цілісність, принцип невтручання у внутрішні справи інших держав.
У статтях 20 — 24 йдеться про умови вступу даної Конвенції у силу, терміни мож-ливості щодо її підписання, а також денонсації та місце зберігання.
У цілому слід зазначити, що у Міжнародній Конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом від 16 грудня 1997 року ми також не знайдемо визначення поняття «бомбо-вий тероризм», хоча тут воно є ключовим і визначальним. Ця Конвенція має здебільшого декларативний характер, оскільки в ній не передбачено конкретних механізмів самої бо-ротьби з тероризмом, як того вимагає сама назва. Не передбачено майже жодних, окрім взаємного інформування, механізмів боротьби з бомбовим тероризмом. На жаль, такий підхід — уникнення прямого визначення поняття тероризму — зберігається і в багатьох інших конвенціях, що становлять міжнародно-правову базу боротьби з тероризмом.
7. Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму
Міжнародну Конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму було прийнято резолюцією 54/109 від 9 грудня 1999 року. Від імені України її було підписано 8 червня 2000 року і ратифіковано Верховною Радою України 12 вересня 2002 року.
Структура Конвенції складається із 28 статей. Характерним і етапним моментом цього документа є просунення конвенціональної техніки його написання. На нашу думку, корисною і прагматичною стала преамбула, в якій поменшало декларативних і патетичних закликів та лозунгів, утім було зазначено на етапні резолюції, що передували прийняттю і створили джерельну базу цієї Конвенції. Тим самим було продемонстровано наступність і системність бачення проблем боротьби з міжнародним тероризмом, необхідність роз-роблення для цього комплексного методологічного і правового інструментарію.
У ст. 1 дається визначення основних понять, що вживаються у Конвенції. Засоби — означають активи будь-якого роду, відчутні або невідчутні, рухомі або нерухомі, неза-лежно від способу їх придбання, а також юридичні документи або акти в будь-якій формі, зокрема в електронній або цифровій, що засвідчують право на такі активи або участь у них, включаючи банківські кредити, дорожні та банківські чеки, поштові перекази, акції, цінні папери, облігації, векселі, акредитиви, але не обмежуючись ними.
Державний або урядовий об'єкт означає будь-який постійний або тимчасовий об'єкт, або транспортний засіб, використовувані або займані представниками держави, членами уряду, представниками законодавчого або судового органу, або посадовцями, або службовцями держави, або будь-якого іншого державного органу, або установи, або посадовцями міжурядової організації, що служать, або у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків. Надходження означають будь-які засоби, одержані або придбані прямо або побічно через вчинення злочину, на який зазначено у ст. 2.
У ст. 2 дається визначення того, що становить собою фінансування тероризму, тобто фактично описується вичерпний перелік діянь, вчинення яких підпадає під дію даної Конвенції, а особи, чи то юридична, чи то фізична — під компетенцію певних державних органів, що здійснюють антитерористичну діяльність.
В Україні саме питання боротьби з фінансуванням тероризму становлять найбільшу зацікавленість, оскільки найбільша кількість відомчих нормативних актів стосується саме цих проблем. Відтак, зважаючи на актуальність даного питання, варто проілюструвати зміст поняття фінансування тероризму, репрезентований у ст. 2 Конвенції, що аналізується.
Отже, відповідно до п. 1 ст. 2 будь-яка особа вчиняє злочин у розумінні даної Кон-венції, якщо вона будь-якими методами, прямо або побічно, незаконно й умисно надає засоби або здійснює їх збір з наміром, щоб вони використовувалися, або за усвідомлення того, що вони будуть використані, повністю або частково, для здійснення: а) будь-якого діяння, що є злочином згідно зі сферою застосування одного з договорів, перерахованих у додатку (в додатку надається перелік міжнародно-правових конвенцій, що становлять базу боротьби з міжнародним тероризмом — примітка В.Л.), і визначенню, що міститься в ньому; Ь) будь-якого іншого діяння, спрямованого на те, щоб викликати смерть будь-якої цивільної особи або іншої особи, яка не бере активної участі у військових діях у ситуації збройного конфлікту, або заподіяти їй тяжке тілесне ушкодження, коли мета такого діяння через його характер або контекст полягає в тому, щоб залякати населення або примусити уряд чи міжнародну організацію вчинити будь-яку дію або утриматися від її вчинення.
Згідно п. З даної статті — для того, щоб будь-яке діяння становило злочин, на який зазначено у п. 1, необов'язково, щоб засоби фактично використовувалися для вчинення злочину, згаданого в підпунктах (а) або (b) п. 1.
У п. 4 зазначено, що будь-яка особа також вчиняє злочин, якщо вона намагається вчинити будь-який із злочинів, вказаних у п. 1 даної статті.
У п. 5 йдеться про те, що будь-яка особа також вчиняє злочин, якщо вона: а) бере участь як співучасник у вчиненні будь-якого із злочинів, вказаних в пунктах 1 або 4 даної статті; Ь) організовує інших осіб або керує ними з метою вчинення якого-небудь із злочинів, вказаних в пунктах 1 або 4 даної статті; с) сприяє вчиненню одного або декількох злочинів, вказаних у пунктах 1 або 4 даної статті, групою осіб, що діють із спільною метою. Таке сприяння повинне мати умисний характер і виявлятися: і) або в цілях підтримки злочинної діяльності, або злочинних цілей групи, коли така діяльність або мета припускають вчинення одного зі злочинів, зазначених у п. 1 даної статті; іі) або за усвідомлення наміру групи вчинення одного з злочинів, зазначених в п. 1 даної статті.
У ст. З визначені умови, за яких ця Конвенція не застосовується.
У статтях 4 — 9 визначені заходи, що їх вживають держави для боротьби з фінан-суванням тероризму.
Статті 10 — 15 присвячені питанням екстрадиції злочинців.
У статтях 16 — 17 визначені умови перебування під вартою осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину, відповідальність за який передбачена у Конвенції.
Важливим є закріплення у ст. 18 порядку і форм взаємодії держав. Зокрема, за-значається, що держави-учасники співпрацюють у попередженні злочинів, зазначених у ст. 2, шляхом вжиття всіх практично здійсненних заходів, зокрема шляхом зміни, за необхідності, їх внутрішнього законодавства для того, щоб перешкодити або протидіяти підготовці у межах їх відповідних територій до вчинення цих злочинів на їх території або за її межами, зокрема: а) заходів, що забороняють на їх територіях незаконну діяльність осіб або організацій, які умисне заохочують, підбурюють, організовують або вчиняють злочини, зазначені в ст. 2; b) заходів, що зобов'язують фінансові установи й інші ор-ганізації, що беруть участь у здійсненні фінансових операцій, вживати найефективніші з наявних у їх розпорядженні заходів для ідентифікації їх постійних або випадкових клієнтів, а також клієнтів, на користь яких відкриті рахунки, і звертати особливу увагу на незвичайні або підозрілі операції й повідомляти про операції, імовірно пов'язані із злочинною діяльністю.
З цією метою держави-учасники вивчають можливість: і) ухвалення правил, за-боронних відкриття рахунків, власники або бенефіціари яких не ідентифіковані або не можуть бути ідентифіковані, і заходів для забезпечення перевірки такими установами особи справжніх учасників таких операцій;
ii)    щодо ідентифікації юридичних осіб — пред'явлення до фінансових установ вимоги, коли це необхідно, вживати заходів з перевірки юридичного статусу і структури клієнта за допомогою отримання — від державного реєстраційного органу, клієнта або від обох — докази оформлення клієнта як юридичної особи, включаючи дані про найменування клієнта, його юридичну форму, адресу, керівників і положення, що регулюють повноваження з ухвалення зобов'язань від імені цієї юридичної особи;
iii)    ухвалення правил, що накладають на фінансові установи зобов'язання оперативно повідомляти компетентним органам про всі складні, надзвичайно великі операції і про незвичайну динаміку операцій, що не мають явно економічної або очевидно законної причини, не побоюючись при цьому кримінальної або цивільної відповідальності за порушення будь-яких обмежень на розголошування інформації, якщо вони сумлінно повідомляють про свої підозри; iv) пред'явлення до фінансових установ вимоги зберігати протягом як мінімум п'яти років усі необхідні документи з операцій, як внутрішніх, так і міжнародних.
У п. 2 зазначено, що держави-учасники співпрацюють також у попередженні злочинів, зазначених в ст. 2, вивчаючи можливість: а) вжиття заходів зі спостереження за роботою всіх агентств, що здійснюють грошові перекази, включаючи, наприклад, їх ліцензування; Ь) ухвалення реально здійснених заходів з виявлення або відстеження фізичного переміщення наявних засобів і оборотних документів на пред'явника через кордон при суворому дотриманні гарантій належного використання інформації і без обмеження в якій би то не було формі свободи руху капіталу.
У наступному пункті зазначена ще одна форма взаємодії: шляхом обміну точними і перевіреними даними відповідно до їх внутрішнього законодавства і координації адміні-стративних та інших заходів, що вживаються, коли це необхідно, з метою попередження вчинення злочинів, зазначених у ст. 2, зокрема шляхом: а) створення і забезпечення функціонування каналів зв'язку між їх компетентними установами і службами з метою сприяння захищеному й оперативному обміну інформацією про всі аспекти злочинів, зазначених у ст. 2; Ь) співпраці один з одним у проведенні розслідувань у зв'язку зі злочинами, зазначеними у ст. 2, що стосуються: і) особи, місцезнаходження і роду занять осіб, відносно яких існують обґрунтовані підозри в тому, що вони причетні до таких злочинів; іі) переміщення фінансових коштів, що мають відношення до вчинення таких злочинів. Важливим є зазначення у наступному пункті ще однієї форми взаємодії: обмін інформацією через Інтерпол.
У статтях 19 — 28 визначені умови дії даної Конвенції, права, зобов'язання та обов'язки, що виникають у зв'язку з дією Конвенції, терміни набуття чинності, а також можливості щодо її ратифікації та денонсації. У додатку надається перелік тих міжнародно-правових документів, у яких розглядаються правопорушення, що їх можна віднести до категорії тероризму. До них, зокрема, відповідно до даного переліку належать:
1)    Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден, здійснена в Гаазі 16 грудня 1970 року;
2)    Конвенція про боротьбу з незаконними актами проти безпеки цивільної авіації, здійснена в Монреалі 23 вересня 1971 року;
3)    Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, зокрема дипломатичних агентів, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1973 року;
4)    Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників, прийнята Гене-ральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року;
5)    Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу, прийнята у Відні 3 березня 1980 року;
6)    Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, обслу-говуючих міжнародну цивільну авіацію, що доповнює Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, проти безпеки цивільної авіації, здійснений в Монреалі 24 лютого 1988 року;
7)    Конвенція про боротьбу з незаконними актами проти безпеки морського судно-плавства, здійснена в Римі 10 березня 1988 року;
8)    Протокол про боротьбу з незаконними актами проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі, здійснений у Римі 10 березня 1988 року;
9)    Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом, прийнята Гене-ральною Асамблеєю ООН 15 грудня 1997 року.
Варто зазначити, що Україна станом на 1 лютого 2007 року ратифікувала, приєдна-лась або приєдналась із застереженнями, до таких конвенцій, як: Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом, Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму, Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом, Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму.
Зважаючи на ту обставину, що безпосередньо за текстом ст. 2 не зазначено про Між-народну конвенцію про боротьбу з актами ядерного тероризму, втім Україна ратифікувала її, вважаємо за доцільне стверджувати, що ця Конвенція також становить правову основу боротьби з тероризмом в Україні. Отже, надамо характеристику цього документа.
8. Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму
Цей документ було ухвалено 13 квітня 2005 року резолюцією 59/290, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН [за докладом Спеціального комітету, утвореного відпо-відно до резолюції 51/210 Генеральної Асамблеї від 17 грудня 1996 року (А/59/766 і Согг.З)].
Структура документа складається з 28 статей.
У ст. 1 дається визначення ключових понять, що вживаються у Конвенції.
1. Радіоактивний матеріал — ядерний матеріал та інші радіоактивні речовини, які містять нукліди, що розпадаються мимоволі (процес, що супроводжується випусканням іонізуючого випромінювання одного або декількох видів, наприклад альфа-випромінювання, бета-випромінювання, нейтронне випромінювання і гамма-випромінювання), і які можуть через свої радіологічні властивості або властивості свого ділення спричинити смерть, серйозне каліцтво або суттєвий збиток власності чи навколишньому середовищу.
2.    Ядерний матеріал — плутоній, за винятком плутонію з концентрацією ізотопів, що перевищує 80 відсотків по плутонію-238; уран-233; уран, збагачений ізотопами, уран-235 або уран-233; уран, що містить суміш ізотопів, що зустрічаються в природі у формі, відмінній від руди або рудних залишків; і будь-який матеріал, що містить один або більше з вищеназваних елементів; де «уран, збагачений ізотопами уран-235 або уран-233», означає уран, що містить ізотопи уран-235 або уран-233, або обидва ізотопи в такій кількості, що надмірний відсоток суми цих ізотопів порівняно з ізотопом уран-238 вище, ніж відсоток ізотопу уран-235 в порівнянні з ізотопом уран-238, що зустрічається в природі.
3.    Ядерний об'єкт — а) будь-який ядерний реактор, включаючи реактори, встанов-лені на морських суднах, транспортних засобах, літальних апаратах або космічних об'єктах для використання як джерело енергії, щоб приводити в рух такі судна, транспортні засоби, літальні апарати або космічні об'єкти, або для будь-якої іншої мети; b) будь-яка споруда або засіб пересування, використовуваний для виробництва, зберігання, переробки або транспортування радіоактивного матеріалу.
4.    Пристрій — а) будь-який ядерний вибуховий пристрій; або b) будь-яке роз-сіююче радіоактивний матеріал або випромінюючий радіацію пристрій, що може через свої радіологічні властивості спричинити смерть, серйозне каліцтво або збиток власності або навколишньому середовищу.
5.    Державний або урядовий об'єкт — будь-який постійний або тимчасовий об'єкт або транспортний засіб, використовувані або займані представниками держави, членами уряду, представниками законодавчого або судового органу, або посадовцями, або службовцями органу державної влади, або іншого державного органу або установи, або посадовцями міжурядової організації, що служать, або у зв'язку з виконанням своїх службових обов'язків.
6.    Збройні сили держави — збройні сили держави, які організовані, навчені й осна-щені відповідно до його внутрішнього законодавства насамперед для виконання завдань національної оборони або безпеки, і осіб, що діють на підтримку цих збройних сил, під їх офіційним командуванням, контролем і відповідальністю.
У ст. 2 зазначено, що вважається злочином за змістом даної Конвенції.
1.    Будь-яка особа вчиняє злочин за Конвенцією, якщо вона незаконно й умисно: а) володіє радіоактивним матеріалом або виготовляє пристрій, або володіє ним: 1) з наміром спричинити смерть або серйозне каліцтво; або 2) з наміром завдати істотного збитку власності або навколишньому середовищу; b) використовує радіоактивний матеріал або пристрій будь-яким чином, використовує або ушкоджує ядерний об'єкт таким чином, що відбувається вивільнення або створюється небезпека вивільнення радіоактивного мате-ріалу: 1) з наміром спричинити смерть або серйозне каліцтво; або 2) з наміром завдати істотного збитку власності або навколишньому середовищу; або 3) з наміром змусити фізичну або юридичну особу, міжнародну організацію або державу на яку-небудь дію або утриматися від неї.
2.    Будь-яка особа також вчиняє злочин, якщо вона: а) загрожує вчинити злочин, зазначений у п. 1 b статті, причому є ознаки, що вказують на реальність цієї загрози; або b) незаконно й умисно вимагає радіоактивний матеріал, пристрій або ядерний об'єкт, вдаючись при цьому до загрози за обставин що, вказують на реальність цієї загрози, або до застосування сили.
3.    Будь-яка особа також вчиняє злочин, якщо вона намагається здійснити будь-який із злочинів, зазначених у п. 1 статті.
4.    Будь-яка особа також вчиняє злочин, якщо вона: а) бере участь як співучасник у вчиненні якого-небудь із злочинів, зазначених у пунктах 1, 2 або 3 д статті; або b) органі чу ( інших осіб або керує ними з метою вчинення якого-небудь із злочинів, зазначених у пунктах 1, 2 або 3 статті; або с) будь-яким іншим чином сприяє вчиненню одного або більше злочинів, зазначених у пунктах 1, 2 або 3 статті, групою осіб, що діють з метою; таке сприяння повинне виявлятися умисне або в цілях підтримки загального характеру злочинної діяльності, або мети групи, чи з усвідомленням наміру групи вчинити відпо-відний злочин або злочини.
У статтях 3 — 4 зазначаються права та обов'язки держав у зв'язку з виконанням даної Конвенції.
У статтях 5 — 6 визначені необхідні заходи для боротьби з актами ядерного теро-ризму.
У статтях 7 — 12 визначені форми співробітництва держав у боротьбі з актами ядерного тероризму.
Питанням екстрадиції присвячені статті 13 — 17.
У ст. 18 регламентується порядок діяльності держави на випадок встановлення контр-олю над радіоактивними матеріалами, пристроями або ядерними об'єктами, щодо яких було вчинено злочин.
У статтях 19 — 21 йдеться про необхідність обміну інформацією та проведення спільних консультацій.
Принципи здійснення цієї діяльності дістають відображення у ст. 22. До них, зокрема, віднесені: принцип суверенної рівності, територіальної цілісності й невтручання у внутрішні справи держави.
У статтях 22 — 23 визначено прядок вирішення спірних питань.
У ст. 24 визначено прядок підписання, ратифікації і приєднання до даної Конвенції.
У сі. 25 визначено порядок вступу цього документа у законну силу.
І ^ламентація порядку внесення поправок у цей документ передбачена у ст. 26 даної
Конвенції.
Ст. 27 передбачає можливість і порядок денонсації даної Конвенції.
У ст. 28 визначено депозитарій даної Конвенції, а також зазначено на те, що вона відкрита для підписання 14 вересня 2005 року.
9. У деяких країнах до правової основи належать загальновизнані принципи і норми міжнародного права.
( Vповні напрями боротьби з тероризмом сформульовані в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 49/60 від 9 грудня 1994 року «Декларація про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму», де зазначено, що акти, методи і практика тероризму становлять грубу зневагу до цілей і принципів ООН, що може загрожувати міжнародному світу і безпеці, ставити під загрозу дружні відносини між державами, перешкоджати міжнародній співпраці і вести до підриву прав людини, основних свобод і демократичних основ суспільства. Злочинні акти, спрямовані або розраховані на створення обстановки терору серед широкої громадськості, групи осіб або конкретних осіб у політичних цілях, ні за яких обставин не можуть бути виправдані будь-якими міркуваннями політичного, філософського, ідеологічного, расового, етнічного, релігійного або будь-якого іншого характеру.
У цілому слід визнати, що принципи боротьби з тероризмом мають бути сформу-льовані в Глобальній антитерористичній стратегії, адже саме цей документ має виступати концептуальним баченням системної проблеми і запропонуванням адекватного їй систем-ного інструментарію. Нині ж віднесення норм і принципів міжнародного права до правової основи боротьби з тероризмом у практичному розумінні позбавлено сенсу, оскільки в них змістовно не закладається практична спрямованість. За такою логікою до правової основи можна включити і загальну декларацію прав людини, й інші основоположні документи у сфері міжнародного права.
На нашу думку, коли йдеться про правову основу боротьби з тероризмом, то до нею мають входити ті міжнародно-правові принципи, що стосуються безпосередньо боротьби з тероризмом, тобто спеціальні принципи. Визначення предметної специфіки цих принципів, врахування особливостей транснаціоналізації, етнонаціоналізації та мілі-таризації тероризму вимагають іншого ставлення до розроблення принципів і відповідно правової бази.
10.    Інші Міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України
Міжнародні договори України розглядаються як елемент антитерористичного зако-нодавства в тій частині, де в них закладені норми щодо боротьби з тероризмом, оскільки спеціальних угод між Україною та іншими країнами у даний час не підписано.
Серед міжнародних договорів можна назвати договори про взаємну правову допомогу з кримінальних справ, у яких передбачено співпрацю у сфері кримінального переслідування і припинення терористичних злочинів.
11.    Укази і розпорядження Президента України, включені в систему джерел антитерористичного законодавства України, оскільки Президент є гарантом прав і свобод людини і громадянина, забезпечує узгоджену взаємодію органів державної влади, визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики. Зважаючи на системний характер проблем, що виникають перед українським соціумом, постає потреба у прийнятті Закону України «Про Президента України», в якому, зокрема, слід визначити його повноваження у сфері боротьби з тероризмом, як важливої складової забезпечення національної безпеки.
12.    Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України є головним органом виконавчої влади, здійснює координацію органів виконавчої влади з питань боротьби з тероризмом. На етапі формування парламентсько-президентської республіки повноваження Кабінету Міністрів мають бути чітко відмежовані від компетенції Президента у цій сфері. За інших обставин антитерористичні підрозділи стануть ще одним елементом — яблуком розбрату у процесі поділу влади в Україні.
13.    Інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України<